Персона Нікопольського ФК «Колос»

Інтерв’ю за чашкою кави з Георгієм Колядюком, майстром спорту СРСР з футболу, чемпіоном України серед команд другої ліги (1979 рік), бронзовим призером чемпіонату СРСР серед команд першої ліги (1982 рік) у складі нікопольського «Колосу».

БОМБАРДИР
Чисельні вболівальники футболу Нікопольського району із захопленням згадують часи «Колоса» 70-х – початку 80-х років минулого століття. Такого сильного колективу у нас, мабуть, вже не буде. Що не ім’я – то особистість і «профі», якщо порівнювати з нинішнім рівнем футболу.
– З ким з гравців «Колосу» грати було одне задоволення?
– За зіркових часів нікопольського «Колосу» було комфортно грати з усіма, але я б хотів виділити майстерність Олександра Мукомелова, Анатолія Куді, Ігоря Надєїна («плеймейкера» команди із заслуженим прізвиськом «Бригадир»), Сергія Казанкова. Не соромлячись, скажу, що саме я і могутній, атлетичний Казанков були основною ударною «Колоса» в першій лінії.
– А Олександр Погорєлов? Навіть була ж така зв’язка: «Колядюк-Погорєлов»! І він, пам’ятаєте, був непоганим і результативним «забивакою». Чи не було «ревності» на полі?
– З Погорєловим ми завжди дружили. Чварів чи «ревнощів» на полі, типу хто з нас заб’є більше м’ячів, «жадоби» в більш вигідній для партнера ситуації, не було. У мене більше було суперництва з Казанковим (я, скажімо, в 1982 році, забив в «Колосі» 26 м’ячів, а мій товариш по нападу Сергій Казанков – 15).
– При середньому зрості, Ви забили м’ячів більше головою чи ногами?

– Зрозуміло, що ногами, тому що їх дві, а голова одна (сміється). А якщо серйозно, то я завжди сумлінно відпрацьовував техніку гри головою. Навіть лишався після тренувань і просив прострілювати мені з флангів. Тому, мабуть, я певну частину своїх забитих м’ячів у ворота суперників посилав головою…
– Час і мода міняються швидко, особливо у футболі. На зміну «романтикам» прийшли «прагматисти», техніка та імпровізація поступились місцем «фізиці» і «жорстким схемам». Ваша оцінка сьогоднішнього стану футболу? Його слабкі і сильні риси?

– Думаю, футбол зараз тупцяється на місті. В нашій країні, на жаль, не досконало поставлена робота тренерів з дітьми в дитячо-юнацьких спортивних школах з футболу. Всі «вдарились» в запрошення «легіонерів», а справжнього національного (в широкому змісті цього слова) українського футболу немає. Посудіть самі: мабуть, що тільки СК «Дніпро-1» робить ставку на своїх молодих футболістів. Багатьом вже можна грати в чемпіонатах Хорватії, Сербії, Аргентини, Бразилії, країн Африки, а в складах команд українського чемпіонату їх майже трохи не половина. Вони не дають можливість нашим українським молодим футболістам підвищувати свою майстерність в командах професіоналів. Сильних сторін в українському футболі зараз я не бачу, як це не сумно. І перспектив подальшого його розвитку в найближчий час – також.

– Найбільш пам’ятні матчі і моменти у Вашій кар’єрі?
– Я чітко пам’ятаю свій сотий, ювілейний, забитий м’яч у ворота душанбінського «Паміру» в Нікополі 19 вересня 1986 року. Як це було? Ну, втік від захисників, а Федоренко виклав мені м’яч діагональним пасом. І я зльоту зумів пробити приблизно з кута штрафного майданчика. Добре вийшло. А до цього свій сотий м’яч у наші ворота забив і мій головний на той час «опонент» у сперечанні бомбардирів першої ліги «памірець» Валерій Турсунов – але вже в Душанбе. Пам’ятаю матч 1980 року, який відбувся у Воронежі, проти «Факела». Я вийшов на заміну, забив гол, а наша перемога (2:0) дозволила нам зайняти першу сходинку в турнірній таблиці в першій лізі. Уявляєте собі нашу радість?
– В свій час «Колос» став предметом статті «про дуже солодке життя» футболістів, забезпеченого старанністю «добровільно-примусових» внесків колгоспів (пам’ятаєте статтю в «Комсомольці» – «Окунь в сметані» – про базу «Окунь» під Каховкою?). Де тут правда, а що надумане? Чи була та «сметана» – поїздки на Канари, японські годинники і автомобілі та інше добро, яке здавалося рядовим людям, можливо, не зовсім заслуженим і занадто розкішним на фоні «середнього» життя?
– Там було більше брехні, ніж правди! Кореспондента з Москви просто «не так зустріли» – і він «погнав» лити бруд на газетних шпальтах в «Комсомольській правді». Так, годинники у В’єтнамі нам дарували в знак поваги, автомобілі купували за свої зароблені потом на полі, була команда і на Канарських островах, але я там не був за сімейними обставинами (зараз я про це в душі жалкую в якійсь мірі, тому що така можливість навряд чи з’явиться!)». Але зауважу, що наші «блага» не зрівняти з рівнем зарплатні футболістів в багатьох нинішніх клубах першої і прем’єр-ліги українського чемпіонату. При цьому їхня гра навряд більш видовищна, ніж у «Колоса» тих років.
– Якщо б Ви раптом стали на чолі нинішнього ФК «Нікополь» (київського «Динамо», збірної України, Федерації футболу України) – якими б були Ваші перші реформаторські кроки?
– Для цього потрібно мати тренерський досвід, а оскільки у мене його немає, уявляти цього не можу. У тренера повинно бути розвинуто чуття, як це було у моїх великих наставників Володимира Ємця і Геннадія Жиздика, і, скажімо, «маестро» Валерія Лобановського….
– А чому Вас не приваблювала кар’єра тренера? Чи були такі пропозиції?
– Пропозицій мені не було. Хоча, я після закінчення своєї футбольної кар’єри, декілька років працював дитячим тренером з футболу в СК «Електрометалург» НЗФ. Мабуть, не моя доля бути тренером.
– Ось Ви згадали Ємця, Жиздика. Чи жорсткими вони були тренерами і керівниками «Колоса»? Казали по-різному. Не дай Бог було програвати «незапланований» матч, «розноси» відбувалися в роздягальні – не доведи Господи…
– Згоден, казали про Ємця і Жиздика різне. Мабуть, в команді, яка ставила перед собою великі цілі, тренер і не повинен бути «м’яким» чи «нянькою». Але мені з ними було приємно працювати, з їх сторони тиску не було, а навпаки, коли вони мене забрали в «Колос» із запорізького «Металурга», допомогли після хвороби відновитися і придбати добру спортивну ігрову форму, я їм був і буду вдячним все моє життя.
– Як Ви думаєте, чи міг тоді «Колос» закріпитися у вищій лізі Всесоюзного чемпіонату, потрапивши до неї після вирішальної гри з вільнюським «Жальгірісом»?
– Якби тоді, в 1982 році, в ході вирішальних матчів у Нікополі з командами потім вже вищої ліги чемпіонату бувшого Союзу «Даугава» Рига і «Жальгіріс» Вільнюс, нас не «придушили» суддівством «бобри» з Москви, ми могли б грати у вищій лізі. Але тоді нас не пропустили, адже на той час в області був «Дніпро», який топився у вищій лізі. Ось тоді «паличкою-виручалочкою» стали для дніпропетровського «Дніпра» Володимир Ємець і Геннадій Жиздик.

Автор: Валерій БЕНЬКО,
член Національної Спілки журналістів України.

НАШЕ ДОС’Є
Колядюк Георгій Валентинович. Народився 3 березня 1954 року у м. Орджонікідзе (нині – Покров). В 14 років записався у місцеву дитячо-юнацьку спортивну школу. Перший тренер – Микола Жаріков. А грати почав у дворових командах. Вчився два роки у Запорізькому державному педагогічному інституті, але залишив його і вищої освіти не здобув.
Грав за команди: «Авангард» Орджонікідзе, за дублюючий склад донецького «Шахтаря». Після служби в армії, в 1975 році прийшов у «Колос» Нікопольського району, у складі якого завоював звання чемпіона Дніпропетровської області, звання володаря Всесоюзного кубку «Золотий Колос» серед сільських колективів фізичної культури. Через рік – дебютував у чемпіонаті СРСР серед команд другої ліги. В 1977 році перейшов у команду першої ліги «Металург» Запоріжжя, з 1979 року – знову грав у «Колосі», де став переможцем першості Радянського Союзу серед команд другої ліги (шоста українська зона). Георгій Колядюк був лідером атаки команди, забив у 1980 році вже у першій лізі 13 м’ячів у сезоні. У 1982 році він перевершив свій результат вдвічі! Тоді ж він і став володарем призу газети «Комсомолець Таджикістану» – як кращий бомбардир першої ліги чемпіонату СРСР 1982 року. А рубежу у 100 голів він дістався у 1986 році, ставши четвертим тоді у списку бомбардирів, членом футбольного клубу Віталія Раздаєва, який грав за кемеровський «Кузбас».
Георгій Колядюк – майстер спорту СРСР з футболу, чемпіон України серед команд другої ліги (1979 рік), бронзовий призер чемпіонату СРСР серед команд першої ліги (1982 рік) у складі нікопольського «Колосу». Працював на Нікопольському заводі феросплавів. Активний учасник всіх футбольних змагань серед ветеранів і капітан команди. В минулому році у Нікополі брав участь у матчі ветеранів футболу проти київського «Динамо» та збірної команди України.

Залишити коментар