Ангел і Муза

Присвячується поетичному генію Лесі Українці

Леся Українка. Ці два слова для нас, гадячан, стали нерозривно поєднані, бо талант поетеси розвивався і виріс на благодатному грунті українства і в нашому місті. Ще маленькою вона приїздила  з Волині на Полтавщину з мамою Оленою Пчілкою відпочивати на Підварок в Гадяч, до бабусі Єлизавети.  О, це була жвава і допитлива дівчинка, яка виростала милуючись красою яка її оточувала і колисала. І, як потім напише Леся в листі до  своєї подруги, письменниці Ольги Кобилянської  про наш рідний край – «Тут ви … побачите вже таку Україну,  що, «українішої» й нема».

Українські пісні, легенди, оповідки, казки розбурхували дитячу фантазію і одухотворювали  любов до батьківського дому Драгоманових.

Вже в тринадцять років у Львівському журналі «Зоря» з’явилися її перші поетичні твори які відразу привернули увагу найавторитетнішої літературної критики. Все частіше після нових публікацій звучало однозначне – юний талант, а таке доросле, зріле і мудре мислення.

Ця «дорослість» прийшла до Лесі, на жаль, не з радості, а з біди. Бо в свої десять років вона відчула, що таке невиліковна хвороба, що таке пронизливий біль який не залишав її дитяче тільце ні вдень ні в ночі.

Та пересилюючи цю біль і муки вона писала світлі оптимістичні вірші наповнені жагою до життя.

Майже десять років  Леся Українка, вже видатна поетеса  і письменниця, не навідувалася до Гадяча. Аж в 1898 році, коли на березі Псла в Зеленому Гаю  виріс як грибочок двоповерховий дерев’яний будиночок, що приготувала для неї рідна матуся, Леся приїхала на лікування та відпочинок. І саме тут народилася ця легенда-сон.

Погода того літа в Гадячі була благодатна і ніжна. То сонечко припече, то дощик рясно покропить землю, то вітерець легенько зашелестить листочками та побавиться хвилями на річці Псьол. Здається, вона чекала Лесю, щоб ощасливити в Зеленому Гаю, та хоч чимось звеселити її. Але ні ладно збудований дерев’яний будиночок, ні ясна погода, ні приязні очі її родичів не викликали посмішки на обличчі стражденної. Біль, біль, біль… вона особливо турбувала Лесю ввечері, коли заходило сонце і зелений лісок починав темніти, а пташки замовкали. Тиша, таємниче- заворожуюча, та далекий плескіт води в річці   – оце і все, що оточувало її та підсилювало самотність. Леся запалила лампу, сіла до столу, розгорнула свій дорогоцінний скарб – зошит, в якому вона записувала свої думи на папері.  Саме цього вечора біль стала нестерпною. Щоб не хвилювати своїм стогоном маму, що була в сусідній кімнаті, вона, кусаючи губи, писала вірші, відволікаючись від гострого болю. Аж раптом відчула, що вже не може тримати ручку для писання в побілілих пальцях і тихо заголосила.

«О, Боже!», і зі сльозами на очах, подивилася в куток де висів образ Христа в терновому вінці, і, в цей час  правого її плеча торкнувся Ангел.

–  «Я постійно з тобою, Лесю. Я бачу, твоя мука стала нестерпною. Я зможу тобі допомогти. Ти позбавишся фізичного болю, але, на жаль, твоя Муза тебе має покинути». – «Ні! Що завгодно, тільки не це» – прошепотіла Леся. – «Така воля Божа». – «Ні, ні» – захитала головою поетеса. Біль почав вже опановувати не тільки тілом, але й мозком і став дійсно нестерпним.

– «Вирішуй», тихо мовив Ангел. – «Так», – ледве чутно вимовила Леся. І в ту ж мить її Муза покинула свою господиню і дівчина безсило лягла на ліжко, поклала голову на подушку і заснула…

Зранку, тільки но зійшло над Броварками сонечко, Леся вже стояла на ганку, ловила очима його промінчики, що пробивалися через гущавину Зеленого Гаю. Коли сонечко залоскотало їй губи вона посміхнулася і легко зіскочивши на росянисту траву босоніж побігла до холодного потічка. Набрала в долоні водяної прохолоди, зробила декілька ковтків і вмила своє лице. Такої приємності від води вона не відчувала з тих пір коли її купання в холодній річці закінчилося для неї трагічно. Прудко, як кізонька, в’юнистою доріжкою вискочила на берег річки. Місцевий рибалка, який, звичайно, пізнав її, сказав: «Можливо ви хочете прокататися на човні? То я вам допоможу, Лесю Петрівно». – «Ні, я сама, згадаю дитинство. Адже дев’ять років я файно веслувала на Груні, то , гадаю, що і Псьол я здолаю». Рибалка відштовхнув човна від берега і Леся, взявши в руки весла, зробивши перші пружні рухи відчула невимовне щастя.

Вона веслувала легко і пружно проти течії. Навіть досвідчений рибалка замилувався вправними рухами веслярки. Пропливши отак проти течії назустріч сонцю Леся  опустила весла у воду і човен, легенько зійшовши з стрімкої течії крізь ряску і латате листя лілій, сповільнив  хід і врешті зупинився. Дівчина віднайшла  білу лілію, що своєю красою заворожила її.  Опустила руку у воду і піднесла квітку над водою. Лілія своєю білизною із краплями води заворожувала її. Але не надовго. Бо на очах вона почала під сонцем обм’якати і вже в пелюсточках не було тої      принади.

«Ти не можеш без води жити» , – сказала Леся і опустила квітку на воду  з радістю спостерігаючи,  як оживала лілія, що немов дякуючи похитувалася на хвилях від руху весла. Потім кожного дня Леся зупиняла  човна біля білої лілії щоб зблизька помилуватись її красою.

Все літо вона була жвава і весела, присмагла на сонці і бадьора так, що її не можна було вже відрізнити від дівчат гадячанок.

Рідні і близькі нічого не говорили про хворобу Лесі спостерігаючи за величезним чудом яке сталося з нею.

А дівчина, інколи забігши до своєї  кімнати, розгортала зошит зі своїми віршами і дивувалася  – невже це вона таке сотворила ?  Брала ручку і з жахом розуміла, що не може написати жодного рядка без своєї Музи. Але радість життя брала своє і вона бігла до гурту дівчат щоб плести віночки і співати пісень. Так пройшло літо і підступила осінь з прохолодою і пронизливими дощами. Кожного вечора дивлячись на водяні потоки, що стікали по склу вікна вона особливо гостро відчувала важку муку своєї спустошеної душі. А та не давала Лесі глибоко дихати і врешті стала не стерпимо болісливою. Якось ввечері, під час громовиці, вона побачила за вікном в світлі блискавки, якусь білу тінь. «Хто ти?» – скрикнула дівчина і кинулась до вікна. Вітер завивав і відносив в  темінь слова, але вона чула своїм єством одне – М…у…з…а… . Заплакала з туги Леся і раптом знову побачила білу тінь, що билася в шибку. Вона рвучко відчинила квартирку і раптом відчула на своїй руці дотик. Це був білий як лілія метелик. Він ставав все менший і менший. Нарешті зробивши останній помах крильцями сів Лесі на груди і його не стало. Натомість якась цнотлива млість пронизала дівоче тіло. Їй стало боляче і радісно. Це повернулася її Муза. Сльози щастя полилися по обличчю і в той же час давно забутий пронизливий біль скував її тіло. Вона прилягла на ліжко, звернулась клубочком як в дитинстві, з тривожними розкутими поетичними думами…

Вона спала, а  Муза лоскотала душу нагадуючи поетесі геніальні рядки із її вірша. Разом з поривами вітру доносяться ці слова і до наших душ наповнюючи їх стимулом до радості від життя.

Гетьте думи – ви хмари осінні

Тож тепера весна чарівна.

Чи  ж то так у жалю, в голосінні,

Проминуть молодії літа?

Ні, я буду скрізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись.

Жити хочу. Геть думи сумні.

Сергій КУСТОВ.

Залишити коментар